Джон Дьюї (1859–1952)— американський педагог, реформатор
освіти і основоположник філософії прагматизму. Його ідеї мали і мають донині
значний вплив на розвиток педагогічної теорії і практики багатьох країн світу.
Автор більше 30 книг и 900 наукових статей з педагогіки, філософії, естетики,
соціології.
Джона Дьюї на
батьківщині називають «батьком прогресивної освіти». Він вважав, що завдання
школи – навчити дитину знаходити вихід із будь-якої ситуації, пристосовуватися
до навколишнього середовища. Тому дітей варто навчити виконувати конкретні
завдання, а не давати їм абстрактні знання з підручників.
Заперечував
об’єктивність істини, ототожнював її з корисністю. Розвинув концепцію
інструменталізму. Сьогодні філософські погляди Дьюї є загальноприйнятими в
Америці. Виступав як реформатор у сфері педагогіки. Для американських філософів
й інтелектуалів він був і залишився вищим філософським авторитетом.
Закінчив Вермонтський
університет (1879), два роки викладав у приватній школі в Ойл Сіті (штат
Пенсильванія). Продовжив освіту в університеті Дж. Гопкінса (Балтімор), де
співпрацював із психологами Ч. Пірсом, С. Холлом, філософом Дж. Моррісом, які
справили значний вплив на формування його наукового світогляду. У 1884 р.
захистив дисертацію «Психологія Канта» і розпочав викладацьку діяльність.
1884–1894 рр. –професор філософії Мічиганського і Міннесотського університетів,
1894–1904 рр. – професор філософії і
педагогіки Чиказького університету, 1904–1930 рр. – професор Колумбійського університету. При
Чиказькому університеті Джон Дьюї створив експериментальну новаторську
школу-лабораторію (1896–1904), де традиційні навчальні плани і методи
викладання були замінені трудовою та ігровою діяльністю, яка визначалася спонтанними
інтересами і особистим досвідом учнів. Узагальнення цієї роботи і свої
педагогічні погляди Джон Дьюї виклав у працях «Моє педагогічне кредо» (1897) і
«Школа і суспільство» (1899), де сповідуванні ним ідеї педоцентризму
(руссоїзму) набули оновленого звучання і вираження у поняттях прагматичної
філософії, що виявилося актуальним в умовах індустріальної епохи. Джон Дьюї
доповнив теорію прагматизму новим напрямом
–інструменталізмом, згідно з яким усі види людської діяльності
тлумачилися як інструменти, створені особистостями для розв’язання
індивідуальних і соціальних проблем. Тому справжньою метою здобуття освіти за
Джоном Дьюї проголошувалося формування уміння пристосовуватися до дійсності,
чого найкращим чином можна досягти через навчання дією, тобто у процесі
одержання знань із практичної самодіяльності, особистого досвіду («Школи
майбутнього», 1922). Ручна праця виступала системотвірним стрижнем шкільного
життя, бо праця – це «повторення еволюції людини і шляхів пізнання суспільства»
(«Школа і суспільство», 1907), а пізнання тлумачилося як складна форма
поведінки, засіб для виживання. Роль вчителя зводилася до спрямовування
самодіяльності дітей і пробудження їх допитливості.
Джон Дьюї критикував
сучасну йому американську систему освіти за відірваність від дійсності.
Поділяючи ідеї меліоризму, вважав можливим поступове поліпшення суспільства
шляхом реформування освіти, розглядав школу як «лабораторію» демократії.
Впроваджував ідею школи-общини, яка організовує життя дітей на основі співпраці
і взаємодопомоги, де навчальний процес відбувається з урахуванням інтересів
учнів і залученням їх до активної практичної діяльності, де забезпечується
гармонізація індивідуального розвитку людини та її становлення як суспільної
особи. Водночас школи, що працювали за концепцією Джона Дьюї, не мали сталих
навчальних програм з послідовною системою предметів.
Ідеї Джона Дьюї
справили значний вплив на педагогічну практику і теорію не лише в США, а й
багатьох країн світу. Такі новації в українській школі 20-х років, як метод
проектів і комплексна система навчання, теж основувалися на педагогіці Джона
Дьюї.
